Історія України як один з головних предметів у сучасній школі

Ірина Склокіна

Історикиня, дослідниця Центру міської історії. Фокусується на темах культурної спадщини, політики пам’яті, соціальної історії XIX-XX століть. Координувала проєкт «Роз/архівування пост/індустрії», сфокусований на оцифруванні та наданні нового життя фото та аматорським фільмам з індустріальних міст Донеччини та виставку «Екологія у кадрі»

Фото: Kordas/IOS

1. Як ви вважаєте, яке слово могло б влучно описати освіту нашого часу?

Слово гнучка. Це освіта, яка відбувається не тільки у класі, але у житті.

2. Як ви гадаєте, які предмети необхідно ввести у шкільну програму протягом наступних п’яти років? 

Не думаю, що справа у необхідності введення нових предметів та підтримання предметних кордонів. Скоріше навпаки, варто прагнути зв’язків між різними предметами та практиками. Думаю, такими наскрізними темами, які можуть об’єднати різні предмети, може стати інформаційна гігієна, критичне мислення і логіка, а також мейкерство (володіння інструментами і знання про матеріали для ручної роботи) і практики «зроби сам» (і здатність переробляти старі речі для нових потреб). Безумовно, мистецькі практики також мають потужну силу поєднувати знання із різних предметів і сфер через силу метафор. А саме ця здатність поєднувати дуже різні елементи знання, знаходити зв’язки між віддаленими фактами, творчість і спонтанність є такими цінними у час, коли «факти Ви і так можете знайти у гуглі».

3. Може у вас є особистий метод (лайфгак), який допомагає швидко осягнути нові знання, коректно засвоїти інформацію? 

Швидко – ні. Швидкість реакції, на жаль, не входить до переваг істориків. Найважливіші знання і розуміння приходять лише з часом. Напевно, історики мають особливе відчуття часу, тому я віддам перевагу довгому процесу роздумів, розмов, суперечок, які тривають – і хоча часом не ведуть до однозначного знання істини в останній інстанції, але насправді творять суспільство через діалог. Аби коректно сприйняти інформацію, важливо зайняти до неї критичну позицію, поставити собі класичні питання – хто створив це знання? Якими джерелами та методами він/вона користалися? З якою метою? І кому це вигідно? Після того, як Ви з’ясуєте наявні позиції та стан розробленості поля, Ви зможете створити своєрідну мапу того, що відомо і невідомо, які проблеми перебувають у тіні, а які у всіх на устах. І певно лише тоді можна говорити про коректне розташування інформації на цій мапі і її оцінку.

4. Чи можете більш детально розказати про місію Центру міської історії? 

Центр міської історії вбачає свою роль у створенні простору для співтворення історичного знання у діалозі між професіоналами та публіками. Говорячи дещо піднесено, ми працюємо задля більш інклюзивної та демократичної історичної культури. Це означає, що наші дослідження ми представляємо не лише у форматах академічних статей, але й виставок, міських прогулянок, публічних лекцій і дискусій, а також за допомоги цифрових інструментів. Ми співпрацюємо із людьми та музеями і архівами в оцифруванні колекцій і їхній популяризації, а також записуємо усні інтерв’ю про різні аспекти людського досвіду. Це дозволяє нам представляти минуле з урахуванням пережиттів конкретних людей, із включенням їхніх бачень та експертизи. Зокрема через теми розвитку і планування міст, збереження спадщини, історії воєн та трансформацій, повсякденного життя людей, ми прагнемо пролити світло на сьогоднішні актуальні проблеми. І відповідно показати глибину певних питань і навіть відчуття певної включеності у покоління людей, які змагалися із подібними викликами століття до нас. Ця емпатія щодо людей, що жили перед нами, та ознайомлення із їхніми життєвими виборами та викликами, дає глибину нашому власному існуванню у цьому місці, місті, планеті.

5. Як ви гадаєте, чи можна зацікавити школяра самостійно цікавитись історією України? Як це можливо зробити? 

Як і з будь-яким іншим зацікавленням дітей, це працює лише тоді, коли захоплює самих дорослих. Якщо ж Ви робите щось лише аби «передати щось наступним поколінням», це означає, що для Вас чи Вашого власного покоління це втратило сенс. А поштовхом для інтересу може стати відкриття того, що ти сам, твій будинок, вулиця, близькі люди є також учасниками історії або ж несуть із собою важливі історії. Це станеться, якщо ми будемо навчати історії «з людським обличчям», яка є чутлива до повсякденного досвіду, емоцій і пережиттів людей, а не є лише політичною історією держав та володарів. Тоді людина дістає шанс відчути, що вона цінна і важлива, як і її предки, сусіди. А ще цінні і старе дерево у парку, брама до будинку, фотографія в альбомі, паперовий лист чи слід від кулі, чи осколку на стіні будинку. Історія, в центрі якої є ти сам, не може залишити байдужим. А далі вже є питанням техніки, у якому форматі реалізувати цей інтерес: створення сімейного цифрового архіву, записи інтерв’ю, участь у літньому таборі з реставрації, догляд за історичною брамою і вікнами… Безумовно, аби розібратися, що саме на цьому фото чи про що оповідає дідусь в інтерв’ю, захочеться також прочитати історичну статтю, книжку, блог…

6. На вашу особисту думку, які показники можуть відповідати за успішно проведений урок? Як зрозуміти, що новий матеріал точно запам’ятається учню? Як це було на вашій практиці, коли ви навчалися у школі?

Коли я навчалася у школі, мабуть, як і століття людей до мене, то запам’ятовувала матеріал через чисельні взаємодії з ним. Складання таблиць, аналіз, конспектування, узагальнення, відповіді на питання – всі ці способи працюють. Однак чи є запам’ятовування головним критерієм успішності? Мабуть, для мене у дитинстві головним критерієм було бажання бігти й ділитися новим знанням із кимось іще! Мене часом просто розривало, щоб комусь переказати якусь історію. Але тут ідеться не про якісь особливі технічні прибамбаси чи методологічні прийоми. Ідеться про людину – вчительку, яка була делікатною та натхненною товаришкою у процесі. Сподіваюся, що від інвестицій у техніку, інтерактивні борди чи програми ми підемо в інвестиції у вчителів – їхню самоповагу, час, оплату праці та можливості саморозвитку.